Рахіль, Белла, Ісаак, Іда…
Це не просто імена, це відлуння болю, відлуння пам’яті, відлуння не людяності…
Наша родина щороку схиляється над пам’ятю загиблим в Бабиному Яру.
Щоразу ми довгий час стоїмо біля пам’ятника розстріляним дітям. Стоїмо, тримаючись за руки, і відчуваємо трепіт серця за кожну дитину, яка із зляканими очима завмерла назавжди. Зі сльозами на очах вдивляємося в обличчя кам’яної дівчинки, яка простягає руки до кожного перехожого. Їїї біль, її страх пронизують наскрізь. Її не можна забути, як не можна забути дитячі мрії, що не збулися.
Ми у тишині, відчуваючи кожен крик, ідемо Алеєю Мучеників та Алеєю Праведників. Дорога скорботи, мов нескінчений шлях , який могли прожити тисячі загиблих.
Ми безліч разів прослуховували розповіді людей, які вижили в Бабиному Яру завдяки віртуальному моделюванню сучасності. В їх голосах, в їх розповідях назавжди завмерла маленька дитина, яка пережила цей страх.
Їх розповіді – це історія, не можемо прочитати у жодній книзі, їх розповіді – це пам’ять про дітей. Ніколи не забуду ці імена загиблих із металевих колон, простріляних сотнею тисяч куль. Колони, мов дерева, які завмерли у жалю, що так легко можна зламати життя людини.
Пам’ятний знак «Мінора» пронизує тишу Бабиного Яру піснею на ідиш. Навіть не хочеться дихати, щоб стукіт серця долинув до тисяч загиблих
Рахіль, Белла, Ісаак, Іда…
Ми пам’ятаємо!
Горбаченко Арсеній
7 клас НВК «Міцва-613», Біла Церква