Бабин Яр…
Біль… Відчуття безмежного болю, який наповнює душу… Я іду в колоні Маршу Пам’яті… Навколо мене люди зі смутком в очах. Ми підходимо до воріт Бабиного Яру. Пожовкле листя падає під ноги, сірі стовбури дерев навіюють смуток та тривогу. З кожним кроком моє серце розриває невідома тривога. Я бачу її в очах інших людей, які йдуть поряд. Ми всі наближаємося до землі, яка полита кров’ю невинних.
Я стою на місці, де багато років тому нелюди знищували людяність. На цьому місці загинули діти, молоді хлопці та дівчата, жінки, чоловіки, бабусі, дідусі… Всі вони жили надією, сподіваннями, мріями про світле майбутнє.
Хто ті нелюди, які знищили життя? Вони не мають національності, статі, імен. Вони без обличчя, без душі, без серця, без майбутнього. Вони зникли у небуття.
У кожного розстріляного були друзі, родичі, які пам’ятають про них. Доки вони живуть у пам’яті цих людей, вони будуть жити вічно — їх посмішки, погляди, вчинки та добрі слова. Ми пам’ятаємо їх і зробимо все, щоб така трагедія ніколи не повторилася на нашій землі.
Марш Пам’яті зупинився біля монумента, наші серця б’ються як одне велике, сповнене співчуттям, трагізму та надії на те, що такі жахіття більше не повторяться ніколи.
Йдучи по алеї, я побачила маленьке деревце з зеленим листям в оточенні великих дерев з уже пожовклими кронами. Воно мені було схоже на «символ життя, що не згасає», яке не потьмяніє всупереч усьому, бо воно має велику силу, як мій великий єврейський народ.
Я вірю, прийде час, коли весь світ зможе жити без зла, в мирі та доброті. Сподіваюсь і вірю.
Вірю…
Крижова Софія
11 клас ЖПГ «Ор Авнер», Житомир